Skip to main content
Support
Article

"Доктрина Путіна" як загроза міжнародній системі

Два останні десятиліття система міжнародних відносин намагалася відшукати модель, яка б найбільш ефективно підтримувала стабільність і глобальну безпеку, при цьому стримуючи і контролюючи регіональні конфлікти. Будівництво такої моделі полягало у спробах наповнення новим змістом вже існуючих інститутів та меншою мірою створення нових, які б відображали зрушення у співвідношенні між центрами сили.

"Доктрина Путіна" як загроза міжнародній системі

Два останні десятиліття система міжнародних відносин намагалася відшукати модель, яка б найбільш ефективно підтримувала стабільність і глобальну безпеку, при цьому стримуючи і контролюючи регіональні конфлікти. Будівництво такої моделі полягало у спробах наповнення новим змістом вже існуючих інститутів та меншою мірою створення нових, які б відображали зрушення у співвідношенні між центрами сили. За вказаний період країни Заходу як історичні переможці «холодної війни» намагалися утримати загальне глобальне домінування на основі перерозподілу та оптимізації ресурсів, що проявлялося у збереженні лідируючих позицій по стратегічних напрямах і водночас організованому відступі там, де західні довготривалі інтереси не проглядалися.

На превеликий жаль, саме це відбулося на території колишнього СРСР, де з боку Сполучених Штатів та їхніх союзників було поступово втрачено інтерес до складних і суперечливих трансформаційних процесів. При цьому основна увага зверталася на азійсько-тихоокеанський регіон як основне джерело виробничих ресурсів та водночас основних загроз. Одночасно після 11 вересня 2001 року пострадянський регіон перестав розглядатися в якості джерела безпекових загроз і, більш того, був зарахований до когорти союзників у боротьбі з міжнародним тероризмом. Іншою причиною падіння інтересу з боку західних країн та інститутів до нових незалежних держав стала чітко виражена втома і розчарування з приводу невдалої «вестернізації» посткомуністичного світу.     

З самого початку, основну увагу західні держави приділяли Росії, яка сприймалася як дещо проблемний, проте договороспроможний партнер, з яким можна вирішувати проблеми підтримання стратегічної стабільності та регіональної безпеки. Насторожуючи ознаки у внутрішньому розвиткові Росії та зовнішній політиці списувалися на рецидиви тоталітарного минулого та специфіку історичної традиції російської держави. До того ж, у другій половині 2000-х років Захід остаточно полишив спроби просування демократії у Росії у  зв’язку з безнадійністю цього процесу, що призвело до зменшення західного впливу на внутрішні процеси в країні.

Першим тривожним дзвінком російського радикального розвороту у зовнішній політиці стала агресія проти Грузії у серпні 2008 року, але тоді це було сприйнято як одиничний  випадок, що не міняє загальної парадигми розвитку міжнародної системи і, відповідно, не потребує змін у західній стратегії. Проте анексія Криму фактично зламала існуючий з часу завершення «холодної війни» світовий порядок, оскільки одна із держав-впливових суб’єктів міжнародної системи здійснила спробу різко змінити власний статус, незважаючи на реальний ресурсний потенціал. Якби мова йшла про поступове нарощування економічних та політико-силових параметрів, то система змогла б пристосуватися до цього. Але коли це робить держава у стані економічної стагнації, то ситуація стає дуже небезпечною, оскільки брак сили замінюється авантюризмом і вірою у везіння лідера.           

Останні події засвідчують, що можна вести мову про появу так званої «доктрини Путіна». Вона виходить з того, що баланс сил у світі суттєво змінився: з одного боку ослаб потенціал і політична воля Заходу, а з іншого – виросли силові параметри країн Азії і Латинської Америки. На думку російського опозиційного політика і експерта В.Рижкова, доктрина включає відмову Росії вважати себе частиною європейської і євроатлантичної цивілізації; вибіркове визнання норм міжнародного права; право обмежувати суверенітет пострадянських держав, а також ігнорування державного суверенітету і територіальної цілісності слабких країн; вибіркову співпрацю з міжнародними організаціями тощо.  

Послідовне впровадження положень доктрини різко змінює картину в Північно-Східній Євразії і збільшує небезпеку серйозних регіональних конфліктів із залученням провідних держав.  Перш за все, виростає ризик застосування сили з боку Росії стосовно сусідніх держав, зокрема, Азербайджану, Грузії, України, Казахстану і Білорусі. У перших трьох випадках мова може йти про ведення бойових дій різної інтенсивності: від класичних із застосуванням бойових частин та з’єднань до «гібридних воєн», що радше нагадують комп’ютерні «стрілялки» з їх високою автономністю бійців та використанням малих підрозділів, що застосовують диверсійну тактику. Грузія вже зазнала, а Україна почала відчувати на собі нові підходи Росії до ведення воєн. У випадку Казахстану та Білорусі може відбутися «м’яка» анексія частини території, або ж і повне поглинання. Цьому сприятиме те, що населення обох держав психологічно і мілітарно не готово чинити опір російській окупації.

Значно більшу небезпеку так звана «доктрина Путіна» становить для сучасного світопорядку, оскільки підриває засадничий принцип державного суверенітету і територіальної цілісності, закладений ще Вестфальськими договорами 1648 року. Зрозуміло, що з того часу на практиці цей принцип неодноразово порушувався, але при цьому принаймні не робилося спроб виправдати відмову від нього. Слід бути справедливим і зазначити, що його ерозію розпочала політика «гуманітарної інтервенції», яку розпочала не Росія, але саме вона присвоїла собі самовільне право вирішувати, до кого застосовувати силу, не переймаючись при цьому навіть конструюванням логічно обґрунтованих причин та формальною підтримкою відповідних міжнародних організацій.

Вважаю, що найбільшу небезпеку таїть відмова російського керівництва від приналежності до західної цивілізації. По суті, на рівні риторики оголошується скасування геополітичної і культурної спадщини Петра І і повернення до Московського царства ХVII століття.  Автор схильний розцінювати це радше як гру, проте уявімо собі, що В.Путін та його соратники дійсно щирі у своїх поглядах і намірах. Це означає, що Росія на довгі роки перетворюється на серйозне джерело регіональної та глобальної загрози і досвід існування «незахідних» цивілізацій у сучасному «вестернізованому» світі тут не переконує. Вона не має тисячолітніх конфуціанських традицій Китаю з його відшліфованою державністю та міцною трудовою етикою населення, що дає можливість проводити зважену і ефективну зовнішню експансію, при цьому особливо не дратуючи інших партнерів. Також у Росії відсутня індійська самозаглибленість та гармонія буддизму, що дає змогу утримувати під контролем складний етно-релігійний конгломерат, поєднуючи традиції британського адміністрування і судочинства з традиційною суспільною структурою. Натомість російський соціум перебуває на нисхідному тренді цивілізаційного циклу, що проявляється у деградації суспільної самоорганізації та державності загалом. За таких обставин відмова від європейського коріння і водночас реальна відчуженість від східної (азійської) основи під приводом самобутності та унікальності неминуче означатиме асиміляцію з наступним поступовим поглинанням з боку представників більш потужних цивілізацій. Повторюю, що, якщо навіть «антизахідність» В.Путіна є блефом, то це свідчить не на користь російського керівництва (та й суспільства загалом) і означає його незрілість та неспроможність бути самостійним відповідальним гравцем. А звідси недалеко й до позбавлення міжнародної суб’єктності Росії.       

І тепер останнє. В якості позитиву можна сказати, що нова путінська доктрина є поки що лише начерком, а не завершеним документом, готовим до негайного впровадження. На певному етапі вона може бути тихо дезавуйована, проте повернення до відносно спокійного періоду постбіполярних міжнародних відносин вже мабуть не відбудеться. Світ повинен готуватися до життя за більш жорсткими правилами, яким ще доведеться проторювати собі шлях.   

About the Author

Sergiy Fedunyak

Fulbright-Kennan Scholar;
Professor, International Relations, Chernivtsi National University, Chernivtsi, Ukraine.
Read More