Перезавантаження України

Останнім часом все частіше звучать заклики до перезавантаження України. Це і Луценко із його закликами до запровадження другої чи третьої республіки, і реінкарнація Романа Безсмертного, автора нездійсненної адмінреформи, і «Допа»з«Гепою» зісвоєю пропозицією перенести столицю у Харків, і Андрій Клюєв із розмовами про те, а що ж буде робити бідна Польща із Галичиною. Якщо до цього додати численні, переважно журналістські, або експертні ідеї про те, що Україні потрібна не просто нова влада, але нова концепція державного устрою, то стає зрозуміло, що,очевидно, ця проблема нарешті визріла, і українці достатньо змужніли, як громадяни, щоб не просто  тішитися з того, що у них є держава, але вже чим далі тим більше їх, починають думати над тим, а якою власне має бути ця держава.

Тут я залишу на майбутнє історію цього питання (в його українському аспекті) і відразу перейду до поточного моменту, тобто, до Майдану, який засвідчив, насамперед, і засвідчив, на нашу думку, цілком однозначно, що українці хочуть жити у правовій державі.

Власне, ця проблема, аж ніяк не нова, і зовсім не хронічно українська. Відповідно до права люди хотіли жити завжди, відтоді, відколи виник такий інститут як держава. Проблема полягала і полягає, і буде полягати у тому, хто і як це право розуміє, якими законами воно описується, якими інституціями впроваджується і захищається, і наскільки громадяни сприймають це право відповідним до своїх уявлень про право і справедливість.

Вочевидь, що сучасний стан справ із правом цілком не влаштовує значну частину наших співгромадян, і лише час покаже, чи є це вирішальна більшість, чи все ще велика, але меншість.

Проте перші ознаки того, що громадяни незадоволені тим, як вони уявляють своє право на життя в цій державі, і як воно реалізується насправді, українці почали виявляти у спосіб, який чи не вперше було описано, ще у Святому Письмі. Адже коли іудеям не сподобалося у землі Єгипетській, вони, як говорить нам цей документ, просто зібралися і пішли собі з цієї держави геть. І ні чудеса, що супроводжували цей вихід, ні подальші мандрівки по пустелі у пошуках землі обіцяної, не знімають той факт, що стародавні іудеї були першими зафіксованими вимушеними мігрантами, які полишили країну свого перебування через утиски і сваволю влади, та той правовий безлад, який цю сваволю заохочував.

Чи не так чинять і українці, які вже понад 20 років полишають свою «землю Єгипетську» у пошуках своєї ж таки «обіцяної землі», а по-попросту країни, у якій елементарні права людини гарантовані і захищені і у правовій площині і інституційно. І не важко передбачити, що якщо «Майдан» зазнає поразки, то кількість таких вимушених шукачів кращої долі лише зростатиме. До того ж, треба додати, що у сучасних умовах виїздять найкращі, тобто ті, які мають у своїй особі відносно значний людський капітал, який вони хочуть, і вірогідно можуть, краще інвестувати, під більший відсоток, та ще й застрахувати ризики. До речі, країни до яких виїздять українці – це переважно країни, де давно вже створено умови для зростання і примноження людського капіталу.Де давно вже діють усі необхідні для цього правові й інституційні умови.

В Україні натомість, залишається досить велика кількість людей, які принципово задоволені з того інституційного ладу і правового поля, які у ній зберігаються. І почнімо із гаранта нашої конституції з президента.

Власне серед проблем, які спричинили сучасне протистояння ця проблема, хоча і побіжно згадується політичними оглядачами і експертами, проте залишається поза увагою широкої громадськості, практично незрозуміла ні нашим закордонним опонентам, ані тим, що нас нібито підтримує.

І оскільки нам не доводилося зустрічати у широкій пресі ґрунтовного обговорення поточного моменту саме під цим кутом зору, пропонуємо вашій увазі деякі міркування.

Отже він – Переможець.

Ті, що ведуть нині переговори з Віктором Януковичем, багато говорять і пишуть про нього. Але результати цих переговорів, здебільшого негативні, дають нам підстави вважати, що ці люди, у більшості своїй, погано уявляють свого візаві. І хоча правда, як це часто буває лежить на поверхні, більшість, або через аберацію близькості, або через власні стереотипи чи упередження, просто не помічає очевидного.

Насамперед того, що Віктор Федорович – переможець. Нещодавно, кореспондент однієї поважної американської газети справедливо відзначив, що кожна американська дитина, навіть якщо вона народилася у нетрях знає – завтра вона може стати президентом, і послався на досвід Президента Обами.

А Янукович? Чим він гірший за Обаму, Меркель чи Оланда? Насправді, у власних очах, і в очах своїх симпатиків він кращий. Він справді піднявся із найнижчої точки, і посів найвищу можливу у цій країні посаду. Він – переможець і тому він найкращий.

Саме це і визначає його поведінку у політиці, його ставлення до соратників, оточення, однопартійців і просто людей – яких він неодноразово, не знаючи про відкритий ефір, називав бидлом. Тому саме гординя є перша і визначальна риса його его.

Він – господар свого життя, вірогідно найбагатша людина в Україні. Він зміг це зробити!!! Тому у його очах, тільки важливість посади у ієрархії ЄС робить можливим те, що він опускається до спілкування на рівних із політиками яких він вважає лузерами, і з якими за жодних інших умов він ніколи б навіть і не зустрівся. Те, як він обіцяв і дурив їх, говорить про повну відсутність поваги до цих людей у Віктора Януковича. Його життєва стратегія вироблена в умовах жорсткої боротьби рекетирських банд невеликого шахтарського містечка виявилася найбільш успішною в умовах пострадянського правового хаосу, відсутності самоорганізації громадянського суспільства і правового нігілізму населення. Вона забезпечила йому тривале і вдале балансування та невеликі тактичні перемоги у спілкуванні з Росією та країнами Заходу. Для сотень тисяч та мільйонів прибічників він є Лідер, він – втілення їхньої мрії, він їх герой. А його опоненти – невдахи і бідаки, яких тому варто обдурювати і користати.

На Заході українські олігархи, до кола яких належить і Президент Янукович, спілкуються переважно із людьми із бізнес середовища, та обслуговуючими їх правниками та менеджерами. В силу різних обставин, це, вірогідно, не найбільш моральна і порядна публіка. Не маючи іншого досвіду, сучасні українські лідери просто ділять своїх західних опонентів на подібних собі і на лохів.

На наше глибоке переконання, саме таке – нерозуміння природи поведінки українського президента і завело у глухий кут не лише процес української євроінтеграції, але і інтеграції європейцями посттоталітарного простору загалом, а України зокрема. Крім того, варто додати, що Янукович, очевидно, не стільки дурив нас і Європу, скільки торгувався з Путіним, якого завжди боявся, а отже,вірогідно,поважав. І зрештою, саме в нього він і видурив (вірогідно) і гарантії недоторканності, і зрештою, банально, кошти на забезпечення свого подальшого існування в Україні. Єдине, що не прорахував Янукович, так це Майдану як явища, як настрою, як громадянського суспільства, як потужного прагнення до змін. Але це вже буде тема подальшої розмови.