Від Майдану до системних змін?

Проголошення народного об’єднання “Майдан”  видається конструктивним кроком після місячного протестного марафону в центрі столиці. Конструктив полягає, принаймні, у тому, що нарешті позначено можливості переходу від символічно важливого, але мало ефективного стояння у новітньому стилі “occupy” до підготовки широкої мобілізації, навіть мережево-віртуальної (“з Майданом у головах” за висловом Ю. Луценка) небайдужих громадян, що прагнуть системних змін. Перспектива підготовки цієї мобілізації, принаймні за логікою політичної опозиції – президентська кампанія 2015 року. Потребу в системних змінах розуміють усі. Навіть недолугі “реформи” чинної влади та заклики до модернізації – це також визнання потреби змін. Щоправда, українське суспільство вже проходило, як обіцяли політики, етап “системних змін” – у закликах та прагненнях Помаранчевої революції 2004 – 2005 рр. Лозунги та декларації Майдану – 2004 («розвести бізнес і політику», «бандитам – тюрми!», «боротьба з корупцією») й досі залишаються актуальними і вряд чи хто буде заперечувати їх і тепер. Принциповими ж є питання – чому ж тоді й досі не було реалізовано цих вимог і де гарантія того, що новий поступ 2013 щось змінить у цьому відношенні?

Інший “плюс” проголошення народного і хотілось би сподіватись, – наскільки можливо все ж, позапартійного об’єднання – це спроба відтворити алгоритм найуспішнішого у новітній українській історії суспільного руху – Руху за незалежність України від середини 1980-х років. Рух був справді широко народною і успішною мобілізацією хоча б тому, що досяг своєї мети. Успішністю Руху (як часто буває у революційних потугах) сповна скористались і східно-українські політики та господарники, які ще на початку 1990-х, доволі скептично, м’яко кажучи, ставились до самої ідеї незалежної України. А вже через декілька років саме ці угруповання отримали найбільші дивіденди, у тому числі фінансово-економічні, від проголошення незалежності. Після переформатування Руху у партійну (за визначенням – суспільно часткову, сегментну) організацію, Рух втратив свою унікальність всенародно масової мережі і не витримав конкуренції у політично наперстковій грі, правила якої визначались більш досвідченою партійно-номенклатурною бюрократією.  

Колишня партійно-комсомольска номенклатура та радянський адміністративно-командний корпус з їх досвідом, багажем зв’язків та впливів і традиційною практикою закритого клубу щодо прийняття рішень поглинула та розсмоктала не лише Рух. Ново-українські фінансово-економічні угруповання досить швидко освоїли і новий формат партійного плюралізму, сутність якого у їх тлумаченні полягала у тому, що безліч політичних вивісок здебільшого зовсім не передбачала щиру віру у проголошувані ідеології, цінності та інше формально демократичне “лушпиння.” А отже, ініціаторами та фінансистами екологічної партії “зелених”, наприклад, могли бути найбільші індустріальні забруднювачі довкілля, а партійні програми найпотужніших партійно-господарських холдингів переписувались майже під копірку, особливо в позиціях соціальної опіки та турботи про громадян. Олігархічні холдинги навчилися справно розкладати фінансові яйця у політичні різноколірні кошики, іноді здавалось би з протилежно задекларованою ідеологічною спрямованістю.

Натомість українська політика поступово перероджувалась від спроб публічного процесу аргументації, пошуку та вибору щодо стратегій розбудови держави у, на перший погляд професійні, але рутинно тактичні групові маневри, постійні “тушіння пожеж” сьогоденних проблем-наслідків без стратегій-візій щодо усунення їх причин та банальні поточні розбірки численних лобістів від законотворчості. Боязкі спроби законодавчого оформлення цих лобістських потуг, коли б лобісти публічно декларували свої послуги та винагороди за них, дружньо провалювались у Верховній Раді. Політика та державне адміністрування щодо перерозподілу “живих” бюджетних грошей давно перетворились у чи не найприбутковіший бізнес, який не вимагає напруження у складанні бізнес-планів розвитку, прийняття власних ризиків щодо кредитів та розміщення інвестицій своїми кровно заробленими. А головний приз у структурі приватизованого державного механізму – вищі державні посади та парламентська більшість. У цій системі координат і вибори позначають досягнення контролю різними конкуруючими холдингами над бюджетно-фінансовими та кредитними потоками (за що ж боролись і навіщо витрачались?!). Реалізація контрольних функцій чергової політичної опозиції та аудиторська діяльність Рахункової палати у цих ритуальних взаємообмінах чомусь видаються не зовсім переконливими. Адже публічність щодо більшості корупційних скандалів у сучасній українській історії є здебільшого досягненням журналістів і чомусь не тих з цього цеху, хто самі при владі.

Можна скільки завгодно таврувати ганьбою електоральних “противсіхів”, можна заперечувати сентенцію про політику як “брудну” діяльність, можна і вбачати новітні технології влади у виявах інстинктивного дистанціювання громади від політичних партій, їх нав’язливих гасел, декорацій та активу (зокрема і на нинішньому Майдані). Але фактами є те, що на 2012 рік менш ніж кожний п’ятий опитаний погоджувався, що у країні є політичні лідери, здатні ефективно керувати країною, що існують політичні партії, яким можна довірити владу (тут і далі – дані загальнонаціонального репрезентативного опитування Інституту соціології НАН України). Рівень же суспільної довіри до самих політичних партій сягав межі лише дещо більше статистичної похибки – всього 6 %, підозрюю навіть статистично менше ніж сукупна кількість членів, яку декларують самі політичні партії, особливо найбільш численні за парламентським представництвом. До слова, довіра до громадських організацій та об’єднань є вдвічі вищою. 

Сучасні тенденції де-партизації громадянського суспільства – це своєрідна, нехай відчайдушна, але щира реакція небайдужих громадян на викривлений у сучасних українських реаліях формат політичного дійства, його заангажованість партикулярними інтересами, зануренням у тактичні схеми політичної машинерії та занедбання політиками стратегічної справи захисту широких суспільних інтересів. Власне, навіть новітні намагання підперти політику постатями “моральних авторитетів” є також певним самовизнанням політиків щодо деградації політичного дійства у їх власному виконанні. Майдан гостро позначив ще одну проблему сучасного політичного процесу в країні, а саме – повну відсутність дієвих механізмів контролю суспільства за владою, особливо у наявній конструкції монополізації окремим регіональним кланом всіх її гілок, за браком незалежності цих гілок, особливо судової системи від збудованої централізованої вертикалі. Фактично лише вибори були і залишаються єдиним дієвим механізмом зміни владних еліт. Але за збереження викривленої владної конструкції громадяни замість змін на краще одержують порочне коло чергової кланово групової боротьби за владу, призначення партійних (а отже, завжди зорієнтованих на задоволення окремих групових інтересів) урядів та невпинну практику підкупу виборців символічним збільшенням соціальних видатків за рахунок накопичення нових кредитно-боргових зобов’язань державою без давно назрілих структурних економічних реформ.

Актуальні питання реальних механізмів контролю суспільства за владою у періоди поміж виборами – як, скажімо, повернення до конституції парламентсько-президентської республіки, реальна процедура відкликання депутатів, принцип відкритих партійних списків, дієвий механізм імпічменту Президента за народною ініціативою тощо – й досі залишаються без відповідей. В українському розколотому політиками суспільстві нагальною була б і актуалізація теми двопалатної структури парламенту, де одна палата складалась би з представників згідно з територіально-регіональним розподілом країни (скажімо, по 7 представників від кожної області і автономної республіки Крим, всього 175 осіб), а друга – від партійно-мажоритарних (чи лише партійних) представників зі скороченням її складу до 250-300 осіб. Така конфігурація і прийняття рішень лише за згодою обох палат внесли б певний баланс поміж  територіально більшою західно-центральною частиною країни, що має, одначе, меншу демографічну щільність населення та територіально меншою південно-східною її частиною з більшою демографічною щільністю. Нехай процес прийняття рішень був би тривалішим, але це, можливо, і краще, аніж масоване штампування сумнівних законів та їх нескінчених редакцій існуючою парламентською машиною для голосування.  

Щодо порядку денного політичних змін та відповідно перспектив масового розвитку нового народного об’єднання, то за результатами соціологічних досліджень, принаймні, дві теми формують найбільш широке консолідоване поле суспільної підтримки, долаючи регіональні, мовні, етнокультурні, конфесійні та інші соціально-демографічні відмінності серед української людності. Перша – це тема справедливості, верховенства права, рівності всіх перед законом та чесного, незалежного та неупередженого правосуддя. Друга – кричуща тема корупції під усіма її личинами від державно-політичної до повсякденної побутової. Фактично наймасовіші сплески протестної активності Майдану-2013 та найвиразніша мотивація протестувальників пов’язані саме із відстоюванням справедливості у подіях в ніч на 1 грудня – побиттям міліцейським спецпідрозділом мирної демонстрації студентів та вимогами покарати службових осіб, що перевищили свої повноваження та тих, хто віддавав накази.

Щодо європейського вибору, то видається, що його оптимальність може доводитись не як перевага певної геополітичної орієнтації (тема, що, на жаль, не є консолідуючою для країни), а радше – як більш сприятлива умова, якщо хочете – комфортніший формат, щодо вирішення попередніх двох проблемних завдань розвитку українського суспільства. Економічні та політичні переваги і втрати щодо того чи іншого союзу, коли вже необхідно визначатись і не вдається за нинішніх геополітичних реалій зберігати нейтральний статус (можливо не найгірший варіант після лише двадцяти років здобуття суверенітету) країни, – є темою не торгу та лозунгової активності політиків і тим паче – не приводом для будь-яких спрощених міфологізацій. Тут значно кориснішим був би професійний аналіз та фахові експертні дискусії, з ретельним розкладанням всіх втрат та здобутків, з моделями різних сценаріїв розвитку на короткотермінові та довгострокові перспективи, з варіантами навіть не модернізації, а, можливо, і радикальної перебудови всієї структури індустріальної економіки з відповідним пошуком конкурентоздатних пост-індустріальних альтернатив – кропітка робота, яка не була зроблена ані владою, ані опозицією, ні тим паче не представлена на широке публічне обговорення.

Іншими словами, євро-вибір не варто сприймати як чергову панацею, що знімає потребу зусиль та прагнень щодо змін всього, чи принаймні, переважної частини активного суспільства. Приклади хронічно преддефолтної Греції чи Болгарії з її економічним занепадом, високим рівнем безробіття та корупції доводить, що навіть членство в ЄС автоматично само по собі не вирішує проблем, які вряд чи будуть розв’язувати будь-які міжнародні союзи або інституції. Це – радше “домашнє завдання” для самого відповідального та громадсько активного суспільства, особливо коли надії на появу нових конструктивних політичних лідерів є непевними.