Несвобода як визначальний чинник зовнішньої політики Росії

Інколи для того, щоб краще зрозуміти сучасність і напевно спрогнозувати майбутнє варто зануритися у далеке минуле. Адже саме у минулому закладалися не лише економічні, а й політичні передумови сьогодення, а також формувалися стереотипи мислення, поведінка, ставлення до довкілля до влади, до свого місця у власній уявній системі цінностей.

Будь-який американіст вам скаже, що зовнішня політика Сполучених Штатів є посуті похідною від її внутрішньої політики, а точніше від наступних президентських виборів, і що саме вони і саме намагання їх виграти зрештою часто є вирішальним чинником американської зовнішньої політики.

Подібна залежність щоправда у дещо іншій правовій парадигмі, має місце і в Росії. Проте, якщо у США зовнішня політика може зазнавати суттєвих, а то і докорінних змін залежно від того, яка партія виграє, здобувши на виборах голоси більшості американців, що породжує інтригу і вносить суттєві зміни в подальший розвиток навколишнього світу, то в Росії зовнішня політика загалом, а геополітика як її глобальне вираження, передусім залежить від вже давно усталеної внутрішньої політичної традиції, ментальних та правових настанов більшості населення країни, та переважної більшості її політичної еліти, незалежно від  того, яких політичних поглядів вони позірно дотримуються, чи яким вони бачать устрій своєї країни – монархічним, ліберально-демократичним, тоталітарним або якимось іншим.

Саме для того, щоб зрозуміти сучасну російську геополітику загалом, і її головні геополітичні орієнтири зокрема, пропонуємо невеликий історичний екскурс у минуле цієї держави. Причому для нас важливо наразі не заглиблюватися у суперечку стосовно того, чи вважати, наприклад, історію Київської Русі – історією Росії, чи це прото-державне утворення існувало, і припинило своє існування задовго до утворення власне російської держави, і чи є так само історія новгородських словен до знищення їхньої державності Іваном Грозним також історією Росії, чи все-таки історією власне Новгородської держави, яка була завойована Московським князівством, і чи є татари «нашими» росіянами, чи вони є чужинцями і завойовниками, якщо вони вже мінімум 700 років живуть на цій території і є невід’ємною частиною правової, політичної, духовної ґенези цієї держави.

Для нас важливим є те, як всі ці історичні події  інтерпретувалася протягом останніх 250 років офіційною історіографією вже Російської імперії та радянською історіографією саме в тій частині, яка є особливо важливою для нашого розуміння сучасної російської внутрішньої політики, а отже, її політики зовнішньої. Адже, якщо підсумувати думку сучасних дослідників історичної науки, історія – це переважно досить довільний добір фактів і їх інтерпретація на догоду поточній політичній кон’юнктурі.[1]

Отже, звертаючись до загальноприйнятої нині в РФ інтерпретації вітчизняної історії, прийнятої ще у 18 ст., хочемо звернути увагу на те, що феодальна роздрібненість Київської Русі, постійні війни і протистояння її князів, трактувалися російськими істориками переважно негативно[2], як якийсь відступ від належного стану речей, коли вся держава повинна була б мати єдиний центр, єдину владу, єдину ідеологію і всі разом – бояри і смерди –  протистояти зовнішнім ворожим викликам по всьому периметру кордонів цієї держави.

Як відомо, в цей період вся Європа, і не лише Європа, перебували у стані феодальної роздрібненості, постійних воєн і нетривалих союзів, і тому нічого виняткового, а тим більше такого, що може викликати моральний осуд з позицій об’єктивного висвітлення тогочасних подій, там не відбувалося.[3] Так само, сучасною своїй епосі була і політика і поведінка князів Київської Русі, які воювали між собою і зі своїми сусідами, мирилися, одружували своїх синів і дочок з синами і дочками інших володарів, а потім знову воювали вже із близькими родичами за особисті інтереси, майно, території і владу. І не мало тоді великого значення був це Чернігівський князь, угорський чи польський король чи половецький хан, адже сучасне уявлення про Русь, як про єдине православне ціле, а про католицький чи кочовий світ, як про щось вороже і чуже, з’явилися і були конституйовані історичною і політичною думкою значно пізніше.

Отже, в міру утвердження в Москві централізованої держави, в міру того, як там починає розвиватися і утверджуватися, мовлячи по-сучасному, власна «вертикаль влади» успадкована, як відомо, із державного устрою Золотої Орди, частиною якої був і Московський улус, починає формуватися чітке і загалом цілком ідеологічне ставлення до незалежних князів і князівств (їх населення), що оточували Московію, як до зрадників чи відступників, які ослаблюють центральну владу, загрожують її абсолютному пануванню на контрольованій (захопленій території), а також руйнують її зовнішню політику спрямовану на подальше завоювання, чи захоплення навколишніх територій.  

Як відомо, саме за правління Івана Грозного було остаточно знищено будь-яку внутрішню автономію князівських родів, які було переважно просто фізично винищено, відбулося перетворення державного апарату – опричнини –  на жорстку владну вертикаль, а все населення держави на царських холопів – рабів[4]. Саме тоді будь-яка незгода з царем, чи порушення владних приписів почали кваліфікуватися як державна зрада і нещадно каратися смертною карою. При чому каралися задля загального остраху не лише винуватці, а і члени їхніх родин, чи навіть близькі знайомі, за можливу співучасть чи вірогідне недонесення. Чи ця правова система була переважно витвором Івана Грозного, чи була вона запозичена ним із Яси Чингізхана, і чи походить система покарань запроваджена монголами на завойованих територіях від законодавства сформованого першим імператором Імперії Цинь у 3 ст. до н.е. є дискусійним[5], і виходить за межі нашої розвідки. Однак, типологічно вона дуже подібна і результати її – жорстка централізація влади також є цілком передбачуваними і закономірними.

Незважаючи на численні події, що відбувалися в Росії упродовж наступних століть: зміни династій, приєднання нових територій із докорінно іншою політичною культурою, а також значні економічні зрушення, зокрема відміна кріпацтва, промислова революція, відкриття гімназій та створення численних університетів, – ця ідеологія без особливих змін проіснувала до Лютневої революції, коли було здійснено рішучу спробу, перетворити масу підданих (царських холопів незалежно від майнового чи освітнього стану) на справжніх громадян свідомих свого вільного вибору.

Проте, як показав Роберт Патнам, намагаючись з’ясувати причини нерівномірного розвитку регіонів Італійської республіки в другій половині 20 ст., творення громадянського суспільства – це складний і тривалий (багатостолітній) процес, який далеко не завжди може і має бути успішним. Так само як часто по суті нездоланним є спадок авторитарного минулого.[6]

На жаль, після короткого періоду демократичного безладу, коли несформоване громадянське суспільство не змогло впоратися із складними проблемами реорганізації управління державою на демократичних засадах, перемогла близька і знайома більшості населення Росії авторитарна тенденція. І тоді кров’ю і залізом через мільйони жертв було відновлено жорстку владну вертикаль і керованість територією тепер уже не російської імперії, а її спочатку авторитарної, а згодом і тоталітарної реінкарнації – Радянського Союзу[7].

Не зважаючи на свій тоталітарний характер нова тоталітарна держава тривалий час була, а для декого і донині, є взірцем свободи і процвітання як окремого індивіда, так і загалом всього радянського суспільства.

Справа в тому, що із самого початку в Радянській Росії, а згодом в СРСР було запроваджено те, що Орвел згодом так вдало визначить як двоєдумство. Причому, ясна річ, сформувалося це не відразу, а поступово, і лише наприкінці 30-х остаточно консолідувалося як загальнодержавна політика. Адже на початку революційних перетворень, як відомо, вище керівництво більшовицької Росії (Ленін) проголосивши, наприклад, НЕП свідомо приховувало не лише від рядових громадян, але навіть від вищого партійного керівництва, що це лише тимчасова поступка, а насправді вони очікують слушного моменту, щоб повернутися до попереднього плану повної ліквідації будь-якої приватної власності, свободи підприємництва і взагалі ліквідації всіх політичних і економічних свобод. І це, до речі, не поодинокий приклад такої дволикості[8].  

Тут, як нам здається, слушно згадати слова Конфуція про те, що коли слова втрачають сенс народи втрачають свободу. І справді жителі Росії, а разом з нею й інших республік СРСР, поступово втратили навіть ті незначні права і свободи, які вони мали при царизмі, чи здобули в результаті Лютневої революції та повної відсутності легітимної центральної влади під час Громадянської війни.

Для багатьох і в Росії, і на Заході надання жінкам виборчих прав, декларативне існування вільних профспілок, право всіх громадян бути обраними (за винятком ворогів народу), були виявами справжніх свобод, недоступних на той час громадянам більшості європейських країн. Однак лише одиниці розуміли, що радянська Конституція, радянські закони це лише ширма яка приховувала справжний стан справ, суть якого полягав у тому, що вся країна жила не за законами, що гарантують рівність всіх громадян, а за Статутом КПРС, у якому було наскрізно прописано демократичний централізм, а по суті жорстку і непорушну вертикаль влади, як основний принцип діяльності всієї тоталітарної держави. Формально, не будучи ані законом, ані конституцією, Статут КПРС регулював усі головні правові колізії у державі, визначаючи сувору залежність всіх комуністів, а разом з ними і всіх безпартійних, від волі вищого партійного керівництва. У такий спосіб було в ще більш жорсткій формі відновлено типово феодальну, а почасти і рабську залежність переважної більшості населення від влади, а представників влади – відповідно до ієрархії від свого керівництва. На деякий час всі знову стали державними рабами позбавленими будь-яких реальних громадянських прав. І хоча після смерті Сталіна, а особливо в останні десятиліття існування СРСР партійна номенклатура зробила все, щоб ослабити цю залежність, щоб зменшити цей тиск на себе, проте жорстка вертикаль влади залишилася відмінною рисою всієї радянської системи, до останніх днів її існування.

До речі, ця система не є чимось унікальним, і її безумовно не можна вважати винятково російським явищем. Свого часу, досліджуючи розвиток італійських регіонів в 70 – 80 роки 20-го ст. вже згадуваний нами Роберт Патнам показав, як в умовах Південної Італії жорстка авторитарна система склалася в цілком відмінних історичних умовах. Проте, як він же і довів на широкому емпіричному матеріалі, ця система цінностей є настільки стійкою, наскільки глибокою є атомізація членів суспільства і наскільки слабкими є горизонтальні зв’язки між його членами, а натомість – сильними вертикальні зв’язки, які передусім і перешкоджають громадянській солідарності, а отже взаємодії громадян задля досягнення будь-якої спільної мети. Та закономірність, що її Патнам вивів для південноіталійських регіонів, цілком прикладається до пострадянського простору і особливо до сучасної Росії. Саме це авторитарно-тоталітарне минуле зумовлює консервацію патерналістських, часто напів-кримінальних зв’язків внизу, і жорсткої вертикалі влади нагорі, яка нині в Росії позірно набула форми дуумвірату.

Не лише для представників влади, а і для більшості громадян інша парадигма стосунків є невідомою, незрозумілою, і тому насправді неефективною, що, безумовно, із середини країни переноситься назовні і виявляється на побутовому рівні у брутальній поведінці російських туристів закордоном, а на загальнодержавному рівні у намаганні керівництва російської федерації диктувати умови всім суміжним з нею державам, інколи навіть на шкоду собі і проти здорового глузду.

Ще одним важливим чинником, що століттями формував внутрішню несвободу громадян Московії, а згодом Росії і продовжує впливати донині, є архаїчний принцип побудови відгалуження візантійської церкви, яка тепер називається російською православною. Внутрішній устрій цієї церкви, порядок служби у ній, повністю виключають будь-який діалог священика із вірянами, та діалог чи дебати між священиками, характерні ще з часів середньовіччя для церкви католицької, а після реформації для переважної більшості протестантських деномінацій. Адже  навіть внутрішнє облаштування сидінь в переважній більшості сучасних католицьких храмів коли священнослужителі і вірні сидять одні навпроти одного, передбачає діалог і обмін думками, тлумаченнями Святого Письма тощо. У православній церкві віруючі стоячи і мовчки слухають казання священика. А діалоги, дебати чи обговорення з часів засудження розколу (реформи патріарха Никона) не практикуються у РПЦ.

Особливо жорсткого удару церкві як незалежному від влади духовному інституту суспільства було завдано реформою Петра І, коли на довгі 300 років було ліквідовано патріархію і запроваджено Священний синод. Таким чином церква де факто стала частиною державного апарату, таким собі міністерством у справах релігій. Водночас частину священиків негласно було перетворено на агентів Третього охоронного відділення, і вони були змушені повідомляли поліцію про настрої вірян, а часом навіть порушувати таємницю сповіді, підриваючи тим самим головні моральні засади суспільства. Отже, церква в Росії, на відміну від країн Європи та Америки, не стала незалежним моральним авторитетом у суспільстві, захисником громадян від свавілля влади, всіляко виправдовуючи і потураючи їй в ширенні несвободи в російському суспільстві. Про те, що за радянських часів всі священики призначалися із згоди КДБ і партійного керівництва годі й говорити.

Вважаємо також, що для з’ясування генези несвободи в сучасному російському суспільстві, необхідно окремо звернутися до становища бізнесу в сучасній Росії, адже, як відомо, свобода є вирішальною умовою розвитку капіталізму, а капіталізм неможливий без свободи в широкому розумінні цього поняття, починаючи від найширшої свободи підприємництва і закінчуючи свободою слова, зібрань та виборів.[9]

Оскільки радянський період в Росії протривав понад 70 років, то навряд чи варто в такому короткому огляді заглиблюватися у проблеми вільного підприємництва у дореволюційній Росії. Однак, зважаючи на певну спадкоємність традицій, зазначимо, що, хоча капіталізм і робив значні успіхи в Росії наприкінці 19 – на початку 20 століття, проте вони не стали вирішальними для побудови міцного і здатного до самоорганізації громадянського суспільства і до створення середнього класу, здатного вибороти і гарантувати демократичні свободи всьому російському суспільству. Легальне вільне підприємництво було ліквідовано в Росії внаслідок жовтневого перевороту 1917 року і остаточно знищено разом з його носіями внаслідок великого перелому та штучного голоду на початку 30-х років. Як наслідок, в державі запанував лад, у якому політичні механізми в організації економіки повністю підпорядкували собі ринкові.

Більшість економістів-немарксистів (а також, і щораз більше марксистів) погоджуються з тим, що централізована планова економіка, побудована за радянським зразком, створювала собі тільки їй притаманні нездоланні проблеми. Вона породила величезну бюрократію, яка виходячи із своєї природи, увічнила інституційно неефективність виробництва. Адже ліквідація ринку і вільного підприємництва, позбавляло суспільство інформації, яку постачає лише система цін і вільних агентів, здатних швидко і ефективно реагувати на цю інформацію. До цієї вродженої економічної вади, керованої бюрократами планової економіки, слід додати соціальні і політичні, теж, очевидно притаманні їй властивості такі, як гігантоманія, власне збагачення, боротьба кланів і, не в останню чергу корупція. Як слушно висловився Л.Троцький, «щоразу, як хтось має щось розподілити, він не забуває про себе»[10].

Крім того, саме Троцький, причетний безпосередньо і як теоретик, і як практик, особливо у перші пореволюційні роки, до побудови нового ладу в Росії, зміг коротко і виважено визначити ті його головні риси, які і досі очевидно впливають на розвиток російського суспільства. Отже, Троцький вважав, що – «Сталінізм, у свою чергу, це не абстракція "диктатури", а велетенська бюрократична реакція проти пролетарської диктатури у відсталій і ізольованій країні. Жовтнева революція відкинула привілеї, оголосила війну соціальній нерівності, замінила бюрократію самоврядуванням трудящих, знищила таємну дипломатію, намагалася надати характеру повної прозорості стосункам у суспільстві. Сталінізм відновив найбільш образливі види привілеїв, надав нерівності обурливого вигляду, задушив масову самодіяльність поліцейським абсолютизмом, перетворив керівництво державою у монополію кремлівської олігархії і відродив фетишизм влади в таких формах, про які не могла і мріяти абсолютна монархія»[11].

Аналізуючи те як функціонувала радянська економіка, більшість експертів дійшли до висновку, що хоча радянська економічна модель і сповільнювала економічний розвиток держави і суспільства, і хоча її вади лягли тяжким тягарем на плечі більшості населення цих держав, проте в усіх цих суспільствах існувала еліта, для якої ця система працювала надзвичайно добре і яка, як ми тепер знаємо, постраждала коли ця система була трансформована, як цього і вимагала абстрактна економічна наука і веління часу, а згодом стала ефективнішою для свого суспільства. Іншими словами, як показав радянський досвід, економічна неефективність може тривалий час існувати у парі із політичною ефективністю. Адже радянська модель виявилася навдивовижу ефективною для підтримки матеріальних привілеїв політичної еліти і щонайважливіше забезпечувала її монополію на владу. Спосіб життя цієї еліти, відомої в Радянському Союзі під назвою «номенклатура», описано з великими подробицями. Мова йде про невеликий прошарок привілейованих і впливових людей, що спілкуються головно між собою, віддалених від неохайних мас, забезпечених спеціальними крамницями, помешканнями і санаторіями. Отже, саме радянська модель ідеально підходить для задоволення корисливих інтересів такої еліти та будь-якої іншої групи, яка намагається стати нею. Але для того, щоб ця модель працювала необхідним є якщо не тоталітарний, то в усякому разі досить жорсткий авторитарний режим. Бо «планова» економіка потребує диктаторської влади і, навпаки, деспотична еліта схильна контролювати економіку, на яку опирається її влада. Як наголошував ще у 30-ті роки Людвіг фон Мізес: «Ринок це фокус капіталістичного устрою суспільства, квінтесенція капіталізму. А тому він можливий тільки в умовах капіталізму. Його не можна штучно підробити в умовах соціалізму». Чому не можна? Бо «штучний ринок» означає, що єдиним виробничим чинником є виробники, що продають і купують товари, а попит на капітал і його пропозиція підприємцями перебувають поза сферою їхньої діяльності. За таких умов капітал продовжує контролювати держава. Це означає, що в умовах соціалізму ніхто не ризикує своїм власним капіталом. Рішення про основні капіталовкладення приймаються бюрократами, які особисто майже нічим не ризикують, бо їх ризики перебирає на себе колективна природа узгодження і прийняття рішення. Внаслідок цього життєві сили сучасної ринкової економіки вмирають не народившись[12].

На жаль, протягом останніх десятиліть в структурі влади, як і в структурі економіки, мало що змінилося. Влада бюрократії залишається незмінною, а можливо вона навіть ще й посилилася, бо тепер немає необхідності прикривати свою жадобу до збагачення популістськими соціалістичними гаслами про рівність всіх громадян СРСР, про соціальних захист, рівні економічні права, соціалістичну власність, що належить народу тощо.

З іншого боку, ця бюрократія дуже жорстко підпорядкована першим особам в державі і може бути змінена за лічені хвилин через висловлену, а не виявлену, нелояльність. І нехай існування капіталістів чи олігархів не затьмарює той факт, що всі вони підпорядковані особисто цій верховній владі, і можуть дозволити собі виявляти свободу дії тільки доти, доки вони не переходять навіть позірно встановлену для них межу. Досить згадати про долю Березовського, Гусинського, Ходорковського для того, щоб зрозуміти, що російський капіталізм є посуті спадкоємцем командної економіки, коли вища бюрократія оволоділа ширшими можливостями для особистого збагачення, позбувшись одночасно соціальних зобов’язань перед суспільством, які позірно мала бюрократія радянська. Доля останнього кремлівського політичного проекту, пов’язаного із олігархом Прохоровим, є додатковим тому підтвердженням.

Про те, кому реально в Росії належить вища економічна і політична влада видно із висування Путіна в президенти на останньому з’їзді Єдіной Росії, та його обіцянки призначити Мєдвєдєва прем’єр міністром після свого обрання. Причому, як показують опитування здійснені Левада-центром, схвалення дій Президента і прем’єра коливається в межах 40 %, отже, значна частина населення схвалює дійсний стан справ.

Отже, суспільна модель сучасної Росії зберігає як головну і системоутворюючу парадигму «цар – раб». При такій парадигмі ні в середині держави, ні поза її межами у російської влади не може бути справжніх і щирих друзів або партнерів, а можуть бути лише вірні або зрадливі холопи чи вороги, яких треба залежно від обставин чи упокорити, чи навернути на служіння благу Росії, а насправді її владній вертикалі. І навряд чи варто російським сусідам сподіватися на швидку зміну російської геополітики, адже виходячи з попередньої логіки, перед тим як змінити її доведеться, як писав М. Горький витискати із себе раба по краплині, а це напевне що і довготривалий і болісний процес. А головне те, що далеко не всі бачать в цьому хоча б найменшу потребу. Бо відомо, що бути вільним значно складніше ніж невільним, адже треба брати відповідальність за власну долю і за долю держави на себе, а не перекладати її на владу. 

На закінчення наведу, дуже характерний і показовий приклад, який стосується уявлення росіян про українську історію і українсько-російські відносини і, який, як мені видається, досить добре підтверджує нашу головну тезу.

Отже, наприкінці 2009 року у зв’язку із 300-річчям Полтавської битви в Росії та в Україні пожвавилися дискусії стосовно постаті гетьмана Івана Мазепи. Коротко нагадю, що гетьман Мазепа свого часу був керівником Української держави, яка мала незалежні суди, власну митну територію, а отже, і митницю, військо та систему адміністративного управління і перебувала в унії із Московським царством, тобто у договірних васальних відносинах згідно з якими визнавалися зверхність московського царя у питаннях війни і миру та зовнішньої торгівлі. До цього додамо, що вже сам факт наявності Переяславської угоди безсумнівно вказує на правову рівноправність сторін, що є самоочевидно для будь-кого обізнаного в азах юриспруденції, оскільки угоди укладаються між сторонами, що взаємно визнають правочинність одна одної. І от під час одного з телеефірів, присвячених обговоренню постаті гетьмана Івана Мазепи і його стосунків з царем Петром, відомий російський історик, професор знаного столичного університету висловлює тезу про те, що гетьман Іван Мазепа як холоп російського царя (по суті його раб) звичайно зрадник і бунтівник який образив господаря вже тим, що посмів мати власну думку, не кажучи вже про те, щоб вчинити всупереч царській волі. Цей історик є типовим представником російської наукової еліти, яка попросту не розуміє, що можливі інші стосунки з російським царем ніж стосунки холопа і пана.

Така дихотомія, на нашу думку, цілком пояснює, чому з точки зору і пересічного росіянина, і професора-історика, і політичного діяча Росія, як держава, не має друзів. Адже дружба передбачає рівність стосунків, взаємне визнання, право на особисту свободу думки і дії. Парадигма холоп – цар повністю виключає таку можливість і тому як у минулі століття, так і сьогодні російським володарям так легко обґрунтовувати і виправдовувати в очах власного населення будь-яку сваволю, вчинену як усередині країни, так і за її межами, адже в цій парадигмі покарати раба, а тим більше раба бунтівливого, є не лише правом, а і необхідністю, яка єдино може гарантувати цілісність цієї системи, і її, нехай і не дуже ефективну, життєздатність. 

На закінчення, хочемо відзначити, що парадигма холоп – цар не могла б існувати крізь віки і продовжувати своє ефективне відтворення і у 21 столітті, якби вона не спиралася у своїй основі на великий і всеосяжний міф про російську винятковість і вищість, починаючи від давно відомого «Москва – третій Рим» і закінчуючи іронічним «и даже в области балета мы впереди планеты всей».

За допомогою цього міфу[13], який одночасно і залучав і об’єднував представників багатьох народів і народностей, етнічних груп і племен, імперія розсувала свої кордони і просувала на нові території свою владну парадигму. Таким чином вона спонукала активних і амбітних представників місцевого населення позірно радо і добровільно долучатися до його творення, бо саме у його утвердженні вони знаходили сенс свого життя, гарантії безпеки і добробуту. Перебуваючи у стані постійної ейфорії від усвідомлення своєї причетності до чогось справді найкращого, ці люди добровільно ішли на особисті жертви, за ради його утвердження. І донині цей міф володіє не лише свідомістю переважної більшості простих громадян, але і її політичної еліти[14], яка саме ним виправдовує своє привласнення державного майна в останні десятиріччя, а також економічну і політичну сваволю як усередині країни, так і у міждержавних стосунках.

[1] Див. докл.: Яковенко Н. Вступ до історії. К.: Критика, - 2007. – С. 375.  

[2] Див. напр. Ключевский В. Курс русской истории. http://www.hrono.ru/libris/lib_k/klyuch00.php; Соловьев С. История России с древнейших времен. http://www.kulichki.com/inkwell/text/special/history/soloviev/solovlec.htm; История России, Учебник для вузов http://www.bibliotekar.ru/istoriya-rossii/3.htm тощо.

[3] Див. докладніше: Блок М.  Феодальне суспільство. Пер. з фр. – К.: Вид. дім «Всесвіт», 2001. – 528 с. 

[4] Див.: Костомаров Н. История России в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. Глава 20. Царь Иван Васильевич Грозный, http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/History/kost/20.php

[5] Див. докладніше про систему покарань запроваджену в імперії Цинь на: http://www.fermer1.ru/imperiya-tsin

[6] Патнам Р. Творення демократії. Традиції громадської активності в сучасній Італії / Пер. з англ. В.Ющенко. – К.: «Основи», 2001. – сс. 149-199.

[7] Див. докладніше: Маля М. Радянська трагедія. Історія соціалізму в Росії 1917 – 1991 / Пер. З англ. А.Д.Гриценка, П.С.Насади, З.І.Клещенко, В.П.Павленка. – К.: Мегатайп, 2000. – с. 211-301, також Баберовскі Й. Червоний терор. Історія сталінізму/ Пер. З німецької. – К.: К.І.С., 2007. – 248 с.

[8] Валіцький А. Марксизм і стрибок у царство свободи: Історія комуністичної утопії. - Київ: Всесвіт, 1999. - 510 с.

[9] Бергер П. Капіталістична революція: П’ятдесят пропозицій щодо процвітання, рівності і свободи / Пер. З англ. С.О.Макеєв, І.П.Дзюб, І.О.Кресіна; Передм. В.К.Черняка. – К.: Вища.шк., 1995, сс. 85-102. 

[10] Цит. за Бергер П. Капіталістична революція: П’ятдесят пропозицій щодо процвітання, рівності і свободи / Пер. З англ. С.О.Макеєв, І.П.Дзюб, І.О.Кресіна; Передм. В.К.Черняка. – К.: Вища.шк., 1995, с. 180. 

[11] Троцкий Л. Их мораль и наша мораль. (1938 г.) Цитується за: http://www.marxists.org/russkij/trotsky/1938/moral.htm

[12] Цит. за Бергер П. Капіталістична революція: П’ятдесят пропозицій щодо процвітання, рівності і свободи / Пер. З англ. С.О.Макеєв, І.П.Дзюб, І.О.Кресіна; Передм. В.К.Черняка. – К.: Вища.шк., 1995, с. 192.

[13] Див. докладніше про типологію творення державницьких міфів: Андерсон. Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження і поширення націоналізму/ Пер. З англ. Морозова В. – К.: Критика, - 2001, - 271 с.

[14] Вартим уваги є те, як у популярному серіалі «Наша Раша» виведено образи російських олігархів, що вболівають за країну. Висміювання кримінальної поведінки, замість її засудження, є на нашу думку незаперечною ознакою її толерування громадськостю, і таким чином надання їй статусу цілком легального, «нормального» явища.