Що це було?

Що це було – гра, в сенсі глобальної торгівлі, хто більше готовий заплатити і на яких умовах, чи реальне прагнення, щоправда, обумовлене, головним чином, прагматичним розумінням власних інтересів? Так, у схематичному, звичайно, варіанті можна розглядати полеміку, що розгорнулася в Україні та світі після непідписання у Вільнюсі Угоди про асоціацію та посилену зону вільної торгівлі між Україною та Європейським союзом. Причому чим далі, тим більш популярною стає версія гри з поправкою на поточну політичну кон`юктуру, що складалася на Банковій. Можна почути навіть таке – нинішня влада в Україні за жодних обставин не могла підписати Угоду з ЄС, бо вони не сумісні на ментальному рівні.

Таким чином характер дій чинної влади, особливо з березня 2013 р., наштовхує на дещо інше бачення – крім політичних моментів (вибіркове правосуддя, прокуратура, виборче законодавство), робилися всі необхідні кроки для того, аби вийти на підписання Угоди в обумовлені терміни. Відправною точкою, на нашу думку, став Указ Президента України від 12 березня 2013 р. № 127 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 12 березня 2013 року “Про невідкладні заходи щодо європейської інтеграції України”». Це відносно невеликий документ, де визначені заходи, виконавці, встановлені терміни. Нічого надзвичайного – просто і зрозуміло кожному, хто мав би виконувати встановлені вимоги.

Між іншим Кабінет Міністрів України був зобов`язаний забезпечити щомісячне інформування Європейського Союзу про заходи, вжиті Україною з метою забезпечення необхідних умов для підписання у 2013 році Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом; виконання в установлені строки та у повному обсязі плану першочергових заходів щодо інтеграції України до Європейського Союзу на 2013 рік, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13 лютого 2013 року №73-р. Останній документ передбачав низку кроків на кшталт:

• розробити проекти нормативно-правових актів, необхідних для визначення національного механізму імплементації Угоди про асоціацію між Україною та ЄС;
• забезпечити супроводження у Верховній Раді України низки проектів Законів України;
• розробити план заходів щодо публічного висвітлення основних параметрів та переваг майбутньої зони вільної торгівлі між Україною та ЄС...

Так реалізуються ухвалені рішення в тому разі, якщо є бажання досягти результатів, а не заговорити питання. Державний апарат прийняв рішення до виконання. Щодо якості його дій – мабуть, вона була звичайною та середньостатистичною. Але, щонайменше, формально, все виконувалося. Нові позитивні сигнали (правові та політичні) пролунали у вересні. Щоправда насторожувало наростання фінансових проблем у державі. На нашу думку, на вплив цього фактору, на жаль, в суспільстві зверталася явно недостатня увага, щонайме, не співмірна з його значенням.  

Йдеться про вже традиційні неплатежі бюджетникам через казначество, що спотерігаються з 2008 р. В свою чергу, вони є наслідком браку планових надходжень до бюджету та диспропорцій, що виникають під час розподілу наявних коштів. Відомо, ким оголошується банк, що неспроможний виплатити взяті на себе фінансові зобов`язання. З державою складніше, хоча й тут існують добре знані механізми. Щоправда, для порятунку ситуації можна використати запозичення – урівноважити баланс, а потім – розрахуватися з боргами. Так в ідеалі. У будь-якому разі зрозуміло, що існує певна маржа між надходженнями та взятими зобов`язаннями, яку переходити не можна. Бо за нею – фінансовий колапс. Тож тривалий час загадкою залишалося – як уряд зрештою розв`яже ситуацію – знайде кошти в середині країни, чи шукатиме зовні? Якщо з певних причин перше неприйнятно чи неможливо, то до якого з потенційних зовнішніх джерел краще звернутися?

Для такої країни, як Україна вибір не надто великий – ЄС, США, МВФ, Китай, Росія. Мабуть, всі варіанти вивчалися. Зрештою, кожен по своєму щось пообіцяв. Проблема в тому, що були потрібні не просто гроші, а швидкі гроші. І не для інвестицій та модернізації, а для негайного виправлення ситуації (хоча б на якийсь час – за наявних обставин важко говорити про довшу перспективу). І тут сучасний політичний режим Росії володіє явною перевагою: незважаючи на гостроту попередніх взаємин та попередній економічний тиск саме він міг звести існуючі формальності до мінімуму та видати необхідні суми ледь не на третій день після досягнення домовленостей. Під жорсті умови повернення та відповідальність, але без явних соціально-економічних вимог щодо кроків усередині країни (що залишилося за лаштунками – дізнаємося згодом). До речі, на нашу думку, попередня економічна конфронтація, інційована російською державою, насправді мала на меті скорочення надходжень до бюджетів України всіх рівнів до критичного рівня – і мета була досягнута. Незрозуміло тільки, чому у випадку, коли йдеться про величини та строки, які можна розрахувати, ми так і не дочекалися адекватних (а не мінімальних) дій з іншої сторони?

На нашу думку, щонайменше кілька тижнів поспіль чинна влада в Україні намагалась довести трагізм ситуації своїм західним партнерам так, як вона це собі уявляла. Втім мова, зрозуміла в нашій державі, виявилася незбагненною для Заходу. А даремно, якщо зважати на вагу питання, а не на складність процедурних моментів, необхідність дотримання оголошених принципів,  наявних традицій чи, навіть, довіру до іншої сторони.

Парадоксально – в умовах, що склалися після оголошення «паузи» в євроінтеграції, Майдан об`єктивно допоміг нинішньому політичному керівництву України отримати, ймовірно, найбільш прийнятні для нього умови зовнішнього кредиту на значну суму й на цілком прогнозований термін. Зрозуміло, що про реалістичність підписання Угоди до президентських виборів 2015 р. говорити складно, а що буде далі – невідомо. Натомість ключовим для України нині є відповідь на інше питання: чи вистачить гарантованих 25 % підтримки чинного Президента України разом з усіма доступними йому ресурсами для перемоги? Свого часу Воодимир Ленін досить своєрідно проналізував подібне співвідношення у праці «Вибори до Установчих зборів та диктатура пролетаріату». Його цікавив не абсолютний розклад чисел (він був зрозумілий – більшовики набрали, в цілому, лише чверть голосів), а достатність для перемоги концентрації політичного впливу серед певних соціальних верств та на певних територіях, насамперед – в містах (особливо – столицях) у визначний час. Ще засновник радянської держави наголошував на розпорошеності та інших вадах своїх опонетнів. Решта питань вирішувалась ним в організаційний спосіб – за допомогою центрального апарату державної влади та армії (чим це обернулося для країни – відомо, але результат був досягнутий).

В історії демократичної системи США стався такий епізод: на виборах президента країни 1936 р. безпрецендентну перемогу здобув кандидат від демократів й тогочасний чинний глава держави Франклін Рузвельтат: 27,7 млн. голосів проти 16,6 млн. І це за умов, що кандидата від республіканської партії підтримали фактично всі американські олігархи, переважна більшість друкованих засобів масової інформації, а співвідношення витрачених коштів становило 1 до 2 на користь останнього. Тобто все вирішується шляхом розв`язання математичної формули, що складається з пропорції співвідношення організаційної, фінансової та мобілізаційної спроможності протиборчих сторін.

Але то в Америці. Повертаючись до наших ближніх сусідів зазначимо, що для автора згаданої статті в політиці одним з орієнтирів були думки Нікколо Макіавеллі, який вважав, що головне для державця – втримати владу. Власне, в тому й вся мораль. Щодо допустимих методів, то вже питання поточного моменту, реакції суспільства, в тому числі спроможності опонентів до політичної боротьби на полі один одного, позиції провідних країн світу та, можливо, особистих якостей політиків. Від їхнього балансу й залежатиме наступний напрямок розвитку України.