Як Росія і Україна можуть рухатись далі?

«Українське питання є одним з найбільш небезпечних, з якими нам доведеться стикнутися у майбутньому», писав Олександр Солженіцин, який роками страждав у большевицькому Гулагу поряд з українськими співкамерниками. Він написав ці передбачливі слова у 1981, за десять років до того, як росіяни і українці скинули ярмо радянського тоталітаризму і заснували дві сусідні незалежні держави.

Однак мир і відносна гармонія, за яких дві країни співіснували з 1991, зруйнувалися за кілька місяців, перетворившись на взаємну ворожість і недовіру, небачені з найтемніших часів Другої світової. У березні Росія захопила, окупувала і анексувала український півострів Крим. З того часу російські агенти почали надавати моральну і матеріальну підтримку кривавому сепаратистському повстанню у південно-східній Україні, яке загрожує підірвати національне примирення, що є дуже потрібним після президентських виборів 25 травня.

Незважаючи на ці жахливі напади на безпеку і суверенітет України, обидві країни не можуть продовжувати конфронтацію і надалі. Україна не тільки втратила територію, громадян, активи та інфраструктуру, але також зазнала економічного скорочення, близького до кризи 2009 року. Втрати Росії ще точно не відомі, але анексія Криму, напевне, назавжди зіпсувала перспективи путінського проекту євразійської інтеграції, тоді як вплив західних санкцій і втрата ринкової стабільності знівелює будь-яке зростання цього і, можливо, наступного року.

На щастя, навіть посеред напруження, що продовжується, є ознаки появи модусу вівенді, що міг би відновити подібність нормальності у стосунках між Києвом і Москвою і, що не менш важливо, між українським і російським суспільствами загалом.

Недавнє висловлення підтримки українських президентських виборів Володимиром Путіним і його натяк, що він буде готовий працювати з новообраним Президентом Петром Порошенком, вселяє надію, що, якщо угоду ще й не укладено, це може статися у недалекому майбутньому. В обох лідерів наразі надзвичайно високі рейтинги підтримки серед населення, відтак вони мають змогу припинити конфлікт на умовах, які й надалі приноситимуть їм політичну користь.

У короткостроковій перспективі, угода між Путіним і Порошенком може включати обіцянку України розрахуватися з боргами перед Газпромом, не захоплювати російські активи в Україні в рахунок компенсації за Крим, і залучити російських представників у майбутні переговори щодо конституційної реформи. З боку Росії Путін не має пропонувати набагато більше, ніж припинити матеріальну підтримку сепаратистів на південному сході, продовжувати постачати газ, і утримуватися від подальших провокацій протягом цього надзвичайно чутливого періоду у внутрішній політиці України.

Однак, у довгостроковій перспективі Росії та Україні необхідно буде вести переговори щодо найбільш проблемних питань, таких як зв’язки України з ЄС і НАТО, децентралізація державної влади, зокрема у галузях торгівлі і безпеки. На даний момент, між Москвою і Києвом немає достатньої довіри, щоб достягти якихось результативних домовленостей за цими пунктами.

Крим також лишатиметься дошкульним місцем у найближчому майбутньому. Росія навряд відступить від його незаконної анексії, а Україна користуватиметься підтримкою більшості міжнародного співтовариства і продовжуватиме чинити постійний тиск з цього питання. Однак у довшій перспективі може бути імовірним досягти такої угоди щодо Криму, яка задовольнятиме суттєві інтереси обох сторін, наприклад, надання йому статусу спеціальної економічної зони і зони вільного пересування на зразок того, що члени ЄС і НАТО Польща і Литва надали російському анклаву Калінінграду, що, як і Крим, є базою російського військового флоту.

Хоча аналітики пояснюють недавню газову угоду між Росією і Китаєм передусім як протидію намаганням Заходу тиснути на Росію за допомогою економічних санкцій, це може бути добрим фактором для України. У той час, як розвивається великий альтернативний ринок для російського газу, спроби України підвищити власну енергоефективність і зменшити залежність від російського газу мають сприйматися як менш загрозливі для життєвих економічних інтересів Москви. У наступне десятиліття попит на російський газ на сході може стати ключем для більшої енергетичної безпеки на заході.

Говорячи про Захід, на стосунки між Росією і Україною незмінно впливає політика Європи і Америки. Відтак, дуже важливо, щоб Вашингтон і Брюссель не визначали успіх України у перемозі над Росією. Натомість, Захід має грати з Києвом у довгу гру і пропонувати «жорстку любов», користуючись залежністю діючого українського уряду від західних кредитів, щоб витиснути з нього справжній прогрес у інституційних реформах, якого не хотіли або не могли досягти жодні попередні українські лідери. У той же час, позитивні стимули для такого прогресу мають бути чіткими, зокрема готовність швидко рухатися у справі вільної торгівлі і пересування з ЄС і США.

Просування реформ в Україні і сприяння російсько-українському примиренню буде щонайменше великим викликом. Але ставки великі для усіх сторін, і останні події можуть стати вікном можливостей.

Дивлячись вперед, лідерам з усіх сторін варто було б зауважити слова Солженіцина: «Я бажаю українцям щастя з глибини мого серця, і я хотів би, щоб ми разом, без ворожості, належним чином вирішили це кляте питання. . . . Буде дуже важко довести цю розмову до розумного завершення, та якими б не були мій голос та вага, я їх для цього використаю».